Життя щедро збагатило лікарський досвід Ростислава: йому довелося працювати і в районній лікарні, і в закладі обласного рівня, де проводились великі порожнинні операції, і навіть в перинатальному центрі. Але з початком повномасштабного вторгнення, займаючи в той час посаду завідувача відділення анестезіології та інтенсивної терапії 1-шої МКЛ м. Полтави, Ростислав обрав бути корисним у порятунку життя постраждалих на передовій.
Це було зважене, остаточне та швидке рішення, залишалося лише залагодити важливі життєві питання та якось пояснити своє рішення родині. До речі, дружина Ростислава до останнього не вірила, що чоловік поїде кудись від сім’ї, але тільки надійшов дзвінок від MOAСу: «Ви потрібні на вчора!», як він вже наступного дня прямував на Схід.
Вже два роки Ростислав у складі МОАС, з особливою чуйністю та увагою до кожного пацієнта, рятує важкопоранених. Окрім того, Ростислав є надійною підтримкою для колег, невичерпним джерелом енергії у команді та прикладом професіоналізму й відданості справі.
«Війна розділила моє життя на “До” та “Після”. Вона стала велетенським рушієм глобальних зрушень з колосальними втратами та переосмисленням цінностей. На моїх очах за добу спорожніло місто, яке ще вчора гуділо вуликом. Роз’єднувалися сім’ї, руйнувалися встановлені життям звички. Люди поряд зі мною втрачали рідних. Війна нищила буквально все, залишаючи лише далеку та примарну надію на те, що колись цей жах закінчиться. Тижні очікування переростали в місяці, а водночас наростало й усвідомлення того, що об’єми катастрофи нестримно збільшуються. Багато поранених: молодих чоловіків та жінок, скалічених війною. Ті, кого вдалося вирвати зі щелеп війни і розповіді про тих, хто залишиться в нашій пам’яті навіки.
Я розумів, що потрібний там, потрібний пораненим військовим, що хапаючись за своє життя, як за соломинку, продовжують боротьбу з лютим ворогом. Евакуйовані з-під вогню противника бійці не мають гинути дорогою до шпиталю. І лише компетенція, вміння, знання медиків можуть цьому запобігти. Тож хто, як не я? Так почалося життя “Після”…
Перший мій робочий день в МОАС випав на п’ятницю. І ось в мене, як у фільмі “День бабака”, кожен день – п’ятниця, яку я проживаю знову і знову: виїзд, тяжкопоранений, апарат штучної вентиляції легень, кров, бруд, біль, страждання і НАДІЯ. За увесь час мені вдалося врятувати не одну людину, а значить, моє життя «Після» точно не даремне!» – згадує та розмірковує Ростислав, підкреслюючи, що в нього не згасають сподівання на скоре завершення війни.
