Там, де інші опускають руки, Сергій закочує рукава. За всіма невтішними прогнозами він завжди бачить шанс на порятунок і щосили б’ється за життя кожного важкопораненого.
Як і в довоєнному житті, Сергій сьогодні працює лікарем-анестезіологом, от тільки медична передова – це не цивільна лікарня. Інші умови, повсякчасні загрози, надмірні навантаження, складні травми та критичні стани щодня. Може у минулому, але наразі у фаховому аспекті його вже не лякає нічого, окрім думки про ризик втратити пацієнта.
За його очима можна побачити ледве помітну втому, роки служби на передовій додали сивини, але Сергій залишається вірним собі, професійному обов’язку та українському народу.
«Потрапивши в MOAS, занурившись в роботу на стабпункті, побачивши безжально скалічених та водночас їхню незламність, я майже одразу усвідомив, що я залишатимуся тут до завершення війни. Попри сум за родиною, бажання повсякчас бути зі своїми трьома дітьми та жити звичайним життям, я не маю права поїхати. У ті хвилини, коли життя хлопців висить на волосині, ти їм – і за батька, і за матір. Вони тут заради нас, ми тут заради них, і для мене це єдиний правильний вибір. І в MOAS всі такі – відповідальні та самовіддані, так би мовити – команда однодумців.
Дуже пишаюся, що працюю в складі такої потужної міжнародної місії, участь якої є критично необхідною для забезпечення потреб медичного фронту» – коментує свою діяльність в MOAS Сергій Захарченко.
